В чиїх серцях живе краса? Персидська притча.

В чиїх серцях живе краса? Персидська притча.
Жив на світі один поет. Одного разу пішов він у мандрівку по світу, щоб знайти красу і збагнути, що це таке. В дорогу він вирушив ще молодиком, все життя провів у дорозі, в пошуках, багато бачив красот різних і до старості, як йому здавалося, начебто пізнав те, до чого прагнув багато років.
Будучи сивим і немічним старцем, він помер від голоду і нужди, вознісся на небеса. Зустріла його там дочка Природи в образі юної діви, ніжно провела руками по волоссю, терпляче вислухала старого поета.
- Життям і смертю своєю заклинаю, благав старий, скажи мені, що є краса? Адже люди по-різному визначають і пізнають її, по-різному прославляють і люблять!
І діва відповіла:
- Краса те, до чого у тебе є потяг у душі те, що ти бачиш і хотів би дати, а не взяти те, що тіла вважають випробуванням, а душі благодіянням, це союз між сумом і радістю. Краса те, що ти бачиш, хоча воно і приховано від твоїх очей, те, що дізнаєшся, хоча воно і невідомо, те, що ти чуєш, хоча воно і немо.
Помер поет в самоті, але душа його повторювала:
- Краса те, що ти бачиш і хотів би дати, а не взяти.